Середа, 28.09.2022, 18:42Вітаю Вас Гість

РАДИВИЛІВСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ МУЗЕЙ

Блог

Головна » 2013 » Липень » 8 » Хто насправді шукав останки Ярослава Мудрого, та хто і як нині про це звітує?
21:57
Хто насправді шукав останки Ярослава Мудрого, та хто і як нині про це звітує?

Хто  насправді  шукав останки Ярослава Мудрого, та хто і як нині про це звітує?

20 червня 2013 року у нічній інформаційній передачі 1 Національного телеканалу вийшов сюжет щодо  зниклих останків  київського князя Ярослава Мудрого, які у 1054 році було покладено в біломармуровий саркофаг, і вони спочивали в ньому аж до 1943 року. Оскільки цей матеріал викликав чималий резонанс, а подали його здебільшого ті, хто даною проблемою не займався (крім  Н. Куковальської, якій майже не дали слова), вважаємо за потрібне навести обєктивну інформацію.

Більшу частину інтерв’ю з  питання місцезнаходження кістяка Ярослава Мудрого дав історик «зі сторони» С. Кот, який практично не мав відношення до проведення досліджень, що були ініційовані та стовідсотково проведені колишніми науковцями Національного заповідника «Софія Київська», брутально вигнаними його новою адміністрацією, очолюваною О. Сердюк. Головним керівником пошукової і організаційної роботи була генеральний директор заповідника у 2000 – 2012 рр. Н. Куковальська.  Стисла розповідь Н. Куковальської про хід досліджень та їхні результати подаються нижче і, гадаємо, будуть цікавими для всіх небайдужих до нашої спадщини.

Дивно, що інтерв’ю з цього питання давала сьогоднішній директор заповідника  О.Сердюк та заступник голови Департаменту культурної спадщини Мінкультури В. Вечерський, ті самі люди, які ініціювали і здійснили рейдерське захоплення посади генерального директора Софійського заповідника, які одним з надуманих пунктів звинувачення, висунутого  проти Куковальської та її команди, обрали саме відкриття та дослідження вмісту саркофага.   А сьогодні з поважним виглядом обізнаних у цьому питанні фахівців надають інтерв’ю. Але що ж вони, або хтось інший з сьогоднішньої адміністрації заповідника, можуть розказати? Адже ніхто з них не має жодного уявлення ані про проведені дослідження, ані про  подальші пошуки, які, до речі, продовжуються тими, хто їх і розпочав. Сердюк «компетентно» заявила, що цим питанням мають займатися профільні наукові Інститути історії та археології, співробітники яких, мабуть, з великим подивом дізналися, що до їх планової роботи включено пошуки останків князя Ярослава.   Дійсно, коли сучасний, зліплений руками Сердюк, штат співробітників заповідника неспроможний провадити серйозні наукові дослідження, то вона і відсилає всіх до наукових інституцій. Єдине, на що спромоглися  новоявлені «вчені» заповідника, – це дістати з фондів вагому документацію, складену їхніми попередниками, та показати її на камеру, але забули вказати, що до цієї документації та цих цікавих і важливих досліджень вони не мають жодного стосунку. А на чому ж акцентував В.Вечерський? Він сказав, що поки нічого з цього приводу невідомо (тобто, якщо йому невідомо, то й  усі мають так вважати), а якщо щось стане відомо, то треба віднайти кошти на здійснення досліджень. Це головний козир представника Департаменту - потрібні гроші, бо він без них - ні туди, і не сюди, ось, якщо впадуть гроші, то він погодить дослідження.  Нагадаємо, що звільнені за його активною участю фахівці заповідника, без жодних зазіхань на  матеріальні стимули, завзято і захоплено взялися до пошуків і отримали важливі результати. Треба віддати їм належне за відкриття правдивої інформації щодо вмісту саркофага, бо протягом десятиліть у заповіднику  вважали, що кістяк князя Ярослава мирно спочиває у саркофазі й розповідали про це відвідувачам музею…

Аби навколо пошуків кістяка князя не було зайвих, неправдивих, вигаданих  чуток, аби такі «знавці»,  як Сердюк, Вечерський та їже з ними,  не надавали спотвореної інформації,  з цього питання написано науково-популярну книгу, яка невдовзі з’явиться на полицях книжкових магазинів України та Росії.  А поки що стисло проінформуємо читача про  здійснені дослідження саркофага.

 

 

Таємниці саркофага князя Ярослава Мудрого

 

Відкриття саркофага з метою досліджень відбувалось у 1936, 1939 та 1964 рр. У 1939 р. останки з саркофага були направлені в Ленінградський інститут етнографії та антропології, де з них склали два скелети – чоловічий та жіночий. Як показала експертиза, чоловічий кістяк належав Ярославу Мудрому, жіночий  визначити не вдалося. Як засвідчують акти, в 1940 р. обидва кістяки було повернено до заповідника, вони зберігалися в фондах, і лише в 1964 р. їх поклали назад у саркофаг.

           Відтоді залишилося чимало невирішених питань як історико-культурного, так і антрополого-медичного змісту. 10 вересня 2009 р. саркофаг було відкрито  з метою тимчасового  вилучення його вмісту для проведення дослідження відповідно  методам та технологіям сучасної науки. В дубовій скриньці, яку вилучили з саркофага, містилися кістки лише одного скелета. Антрополого-медичною експертизою встановлено, що цей скелет належить жінці, похованій з Ярославом у саркофазі. Останків Ярослава  в саркофазі виявлено не було. З приводу цього ми намагалися  отримати інформацію від колишнього заступника директора з наукової роботи п. І. Тоцької, яка була учасницею відкриття саркофага в 1964 р., але від співпраці вона ухилилася.

           У зв’язку з цим співробітниками заповідника проведено пошукову роботу зі з’ясування  причин зникнення останків Ярослава Мудрого, в результаті чого вдалося  відновити хід подій і з великою долею вірогідності встановити  місцезнаходження останків. 

          Як виявилося, у грудні 1940 р. кістки обох скелетів повернули до Києва – їх особисто привіз з Ленінграда відомий  антрополог В. Гінзбург і по акту передав до фондів заповідника. Але тоді  останки  до саркофага не помістили, залишивши в сховищі, бо намірялися експонувати біля саркофага у вітрині. Їх зберігали у фондах, не евакуйованих з початком війни та пограбованих в окупаційний період.  На жаль, цей надзвичайно важливий факт повернення останків перед самою війною в заповідник  абсолютно випав з поля зору  колишніх дослідників.  До цього спричинилася  чи то недбалість, чи то помилка наших попередників – працівників заповідника.  Річ у тім, що в 1964 р. останки вирішили покласти назад у саркофаг. Зі слів І. Тоцької,  яка влітку  2010 р. дала  інтерв’ю газеті «Факти» (Факты. – 2010, 30 июля), тодішній завідувач фондів, згодом відомий вчений, д.і.н. С. Висоцький знав, що у фондах зберігаються кістки не двох, а лише одного скелета. Проте він був певен, що  це останки Ярослава і гадав, що  кістки скелета похованої разом з ним жінки з Ленінграда не повернули. Більше того, ці науковці вважали, що останки з саркофага  повернули з Ленінграда до заповідника вже після війни. Це випливає з публікацій С.О. Висоцького та І.Ф. Тоцької, що входили до складу комісії, яка відкривала саркофаг у 1964 р. Залишається питання, чому авторитетні працівники заповідника не знали про повернення до нього останків в 1940 р., попри наявність у  його архіві відповідного акту, і чому не били на сполох з приводу відсутності у фондах другого кістяка?   Адже очевидно, що саме   через цей промах не провели необхідної в такому випадку  антропологічної експертизи і, базуючись лише на хибному переконанні у приналежності наявного у фондах кістяка Ярославу, повернули в саркофаг не його останки, а кістки похованої з ним жінки.  А в акті члени поважної комісії завірили той «факт», що нібито в саркофаг вони поклали кістки Ярослава Мудрого.

Прикрий факт відсутності  у саркофазі і у фондах останків Ярослава змусив робочу групу, яка займалась пошуками,  уважно вивчити  публікації і знову переглянути матеріали  наукового архіву фондів заповідника. Завдяки публікації Сергія Білоконя з’ясували, що в 1954 р. митрополит Іларіон (Огієнко) надрукував у Вінніпегу замітку «Де останки великого князя Київського Ярослава Мудрого?», у якій свідчить, що в 1944 р. «німці, виходячи з Києва, дозволили забрати – на прохання декого з українців, - і останки Великого Князя Ярослава. Ці останки разом з Чудотворним Образом Св. Миколая т.зв. Мокрого (пам'ятка ХІ віку) опинилися в руках одної особи. Коли цю особу року 1952-го запитано, де вона поділа останки Великого Князя Ярослава, і де Чудотворний Образ Святого Миколая, відказала: «Сховані на еміграції в добрих руках». Особа ця живе тепер в Нью-Йорку, і зовсім не ясно, чому вона ховає великі й святі памятки всеукраїнського значення… Це ж памятки всього українського народу, а не окремої особи».

Було відомо, що ікона св. Миколи Мокрого  знаходиться в США,  проте наведене митрополитом Іларіоном  свідчення про скелет Ярослава вважали помилковим, бо довіряли документу – акту 1964 р.  Тепер же поставилися до цього свідчення уважніше. На наше припущення, оскільки останки Ярослава перед війною повернули до заповідника, але не поклали назад у саркофаг, у 1944 р. їх як велику святиню «дехто з українців» справді міг вивезти до Америки, так само, як туди було вивезено  ікону Миколи Мокрого.

Крім того, було  отримано присвячену Софії Київській статтю П. Одарченка, опубліковану в 1967 р. у журналі «Рідна церква» - виданні УАПЦ у діаспорі (США). Він писав, що до війни, коли останки князя були повернені з Ленінграда в Київ, комуністична влада доручила сторожу Софійського собору їх закопати, проте той не послухався, а поклав їх у скриньку і заховав. Під час окупації сторож  передав скриньку з останками керівнику УАПЦ архієпископу Никанору, який зберігав їх у шафі.  У жовтні 1943 р., перед відступом німців з міста, майор Пауль фон Денбах (сотник української армії Павло Дмитренко, який, імовірно, походив з «фольксдойче»), вивіз скриньку з мощами до Варшави, де передав її архієпископу Краківському і Лемківському Палладію.  Останній вивіз кості Ярослава до Америки і вони, на думку Одарченка,   «і по цей день», тобто на 1967 рік, зберігалися у Палладія. Одарченко вважав, що «така велика реліквія повинна знаходитися не в приватних руках», а «в Церкві-Памятнику в Бавн Бруку». Певно, саме Палладія мав на увазі і Огієнко, коли обурювався привласненням ним святині  усього українського народу.

Пошук нами свідків серед представників української діаспори дав результати, вони гаряче відгукнулися. Виявляється,  українці діаспори, починаючи з повоєнної пори,  вельми переймалися долею останків Ярослава, з вуст у вуста передаючи інформацію, якою володіли. Пан Петро Матула, який мешкає у Вашингтоні, навів свою розмову з п. Галиною Петренко, яка наприкінці війни опинилася в Аугсбурзі, де зібралося чимало українських емігрантів. Інтелігенція влаштовувала там цікаві лекції, п. Галина слухала їх. Вона добре пам’ятає  доповідь Олекси Повстенка, директора Софійського заповідника в 1941 – 1943 рр. Коли виринуло питання про мощі Ярослава, Повстенко завірив присутніх: «вони з нами», проте на додаткові питання відповів, що не може сказати, де саме, але їх вивезли. П. Матула також повідомив, що проблема кісток  Ярослава викликала в діаспорі ціле листування, прилюдно обговорювалася,  і в цьому були заангажовані письменник Іван Багряний, адвокати, священики, було навіть складено протокол, у кого ті кості зберігаються.

Надійшов до заповідника і надзвичайно цінний лист зі США від п. Михайла Гереця. Він  навів розповідь свого знайомого В’ячеслава Вишневського (сина померлого в 1968 р. священика Володимира Вишневського – секретаря архієпископа Никанора) про те, як незадовго до звільнення Києва сюди на прохання владики Никанора приїхав полковник німецької жандармерії, який вивіз звідси його речі, а також ікону Миколи Мокрого і  останки Ярослава. Зі слів свого батька В’ячеслав Вишневський пригадував, що цей полковник знав українську мову, і його прізвище закінчувалося на «енко», хоча німці вважали його чистокровним арійцем (мова вочевидь іде про майора Пауля фон Денбаха – Павла Дмитренка).  Коли  цей офіцер повернувся до місця, де стояв ешелон з біженцями, серед яких був архієпископ Никанор, то поїзд уже поїхав. Діставшись Польщі, полковник передав ікону і останки православному  архієпископу Палладію, який потому виїхав у Німеччину, звідки емігрував у США. У Нью Йорку Палладій згодом передав останки  на збереження священику Івану Ткачуку. Той жив тоді на Манхеттені, а останки князя зберігав у себе під койкою. Ткачук помер у 1990 р., обидві його дочки вийшли заміж, змінили прізвище, де вони зараз – невідомо.

Пан Герець, провівши власний розшук, припускає, що о. І. Ткачук, який перейшов під юрисдикцію УПЦ в США, повернув останки Палладієві, а той помістив їх у своїй кафедрі – церкві Св. Трійці в Брукліні (Нью-Йорк), де зараз знаходиться  ікона Миколи Мокрого. У квітні 2010 р. п. Герець зустрічався з настоятелем цього храму о. Володимиром Вронським, але той аж ніяк не підтримав розмову про зникнення останків Ярослава, натомість «критично висловлювався про теперішню владу в Україні». Як вважає п. Герець, «поки що на його співпрацю у відшуканні останків Ярослава Мудрого розраховувати не можна…»

 Ми отримали листа і від Ніни Булавицької, яка в 1941 – 1943 рр. була секретарем директора Софійського музею О. Повстенка. Виявляється, вона теж знала, що останки Ярослава потрапили до Америки. Десь у 1988 р., коли академік П. Толочко був у Гамільтоні (Канада), він виступав там з доповіддю, і п. Булавицька повідомила йому, що кістяк Ярослава у США або в Канаді, але п. Толочко «навіть розсердився, бо, каже, що він сам був при тому як привезені з Ленінграду останки вкладали назад до саркофага. Я й заспокоїлася – він певно знає ліпше від мене». Також  Булавицька повідомила нам, що за часів горбачовської перебудови вона кілька разів приїздила до Києва, відвідувала заповідник, де розповіла п. І. Тоцькій, що кістки Ярослава знаходяться в Америці, потім листувалася з нею, але її інформацію, на жаль, не було взято до уваги і не оприлюднено. До речі, у згаданому інтерв’ю газеті «Факты» І. Тоцька  говорить, що в 1970-ті рр., вже будучи  заступником директора заповідника, вона вперше почула, що останки Ярослава знаходяться в США. Це сталося під час її екскурсії для групи українців зі США, серед яких була Н. Булавицька. За словами Тоцької, «коллеги посоветовали не относиться к этому серьезно». Проте жоден з тих, хто нині працює в заповіднику, нічого про це раніше не чув, хоча дехто з нас  працював і чимало спілкувався з Тоцькою. Тобто інформацію було нею «поховано».

Зібравши всі ці свідчення, ми   надали пояснювальну записку Міністру Мінрегіонбуду України, який, у свою чергу, звернувся до Кабміну з пропозицією здійснити пошук останків Ярослава Мудрого. За урядовим дорученням, в Українському інституті національної пам’яті відбулася нарада, яка ухвалила продовжити пошук кістяка Ярослава Мудрого за кордоном та всіляко сприяти генеральному директорові Національного заповідника «Софія Київська» Н. Куковальській в організації проведення пошуку в США. Відтак наприкінці квітня 2010 р. Н. Куковальська  побувала в США, де для отримання достовірної інформації щодо місцезнаходження  останків Ярослава здійснила візит до резиденції УПЦ у США. У цьому їй надало активну підтримку посольство України в США.  Там Н. Куковальська  мала зустріч з представниками УПЦ, серед них – з архієпископом Антонієм, який є заступником Голови УПЦ у США. Він підтвердив припущення, що останки Ярослава зберігаються у церкві Св. Трійці у Нью-Йорку. На жаль, о. Володимир Вронський на контакт у цьому питанні знову не пішов.

З огляду на віднайдену інформацію, Національний заповідник «Софія Київська» та Мінрегіонбуд України звернулися до Кабміну та Адміністрації Президента України з проханням ініціювати процедуру повернення ікони Миколи Мокрого та останків Ярослава Мудрого до України, у Софію Київську, звідки їх було вивезено за океан.

 Одночасно з пошуком останків Ярослава відбувалося дослідження жіночого кістяка з гробниці. Його піддали рентгенологічному, анатомічному та антропологічному дослідженням. Було зроблено томографію та сканування, що дасть можливість відтворити зовнішність похованої особи і зробити об’ємну модель її кістяка. Медико-антропологічна експертиза, проведена під керівництвом д.і.н., професора Сергія Середи і д. мед. н., проф. Бориса Михайличенка, встановила, що череп належав жінці 45 – 55 років, яку за комплексом краніологічних ознак можна віднести до кола північних європеоїдів. Разом з тим, остаточне вирішення статі цієї особи стане можливим після проведення додаткових досліджень із залученням сучасних методів аналізу ДНК. Експерти відзначають значну дисгармонію між масивною будовою черепа і відносно грацильною  будовою кісток скелета. Виявлено також певну невідповідність між віковими фізичними та патологічними характеристиками поясу верхніх та нижніх кінцівок, для з’ясування причин якої дослідження слід продовжити із застосуванням новітніх наукових методик.

Тож за 2009 – 2010 рр. здійснено значний за обсягом комплекс досліджень останків з саркофага, а також проведено велику пошукову  роботу зі зясування місцезнаходження останків Ярослава.  Якби в 2009 р. саркофаг не відкрили,  можна було  назавжди  втратити цю безцінну реліквію, бо вже майже не залишилося живих свідків її зникнення та перевезення до США. На разі,  відкривається перспектива повернути не лише останки Ярослава, але й чудотворну ікону Миколи Мокрого.  Тож  необхідно провести організаційно-дипломатичну  роботу з повернення цих національних святинь до України. Працюючи в заповіднику ми весь час переймалися цим питанням, навіть порушували його перед керівництвом держави, було навіть розпорядження Президента, направлене  до керівних органів щодо подальшого пошуку і повернення останків Ярослава, проте, на жаль, далі бюрократичної тяганини справа у чиновників не пішла. А тепер вони хочуть грошей, а нинішнє керівництво заповідника – аби від нього відчепилися, бо йому це не треба, у нього інші зацікавлення.

Колишні співробітники заповідника


Переглядів: 495 | Додав: админ | Теги: та хто і як нині про це звітує?, Хто насправді шукав останки Ярослав | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Форма входу
Пошук
Календар
«  Липень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031
Архів записів
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0