Радивилівський історичний музей

Чому треба створювати маленькі музеї?

админ — Fri, 26 Jul 2013 13:00:46 GMT

Чому треба створювати маленькі музеї?

Команда журналу "Музеї України" продовжує сміливі експерименти у музеєтворенні. Збоку здається, що ми намагаємося спростувати догму про неможливість створення у нинішніх непростих умовах нового музею. Це не так! Ми нічого нікому не доводимо, а просто вивчаємо різноманітні суспільні можливості, кооперуючись з різними людьми, втілюючи несподівані ідеї.

Найуспішнішим нашим проектом став Музей слідопитів у Нових Петрівцях. Його творець - пошуковець Володимир Даниленко зумів створити на другому поверсі гаражного приміщення дійсно унікальну експозицію "Іржаве обличчя війни". Розробили несподіваний екскурсійний маршрут, куди включили відвідини ДОТів Київського укріпрайону під Лютіжем. Майстер-класи роботи з металодетектором. Провели вдалу піар-кампанію. До музею почалося справжнє паломництво журналістів найрізноманітніших ЗМІ! Ми стали першим, офіційно зареєстрованим, приватним музеєм Другої світової війни! До музею почався потік дитячих груп з навколишніх шкіл і Києва. Заклад став методичною базою для кількох пошукових загонів, які знайшли і перепоховали останки сотень невідомих солдат...

Однак, цей успіх перервала трагедія - Володимир Даниленко отримав важкі поранення від вибуху проіржавілого снаряду і попри зусилля лікарів, пошуковців, помер. Якраз 22 червня...

Замінити його не зміг ніхто із близьких. Музей законсервовано. Бо дійсно, душею маленького музею може бути лише його творець. Для нього - кожен експонат легенда. Без нього - то просте незрозуміле залізяччя...

Потім ми експериментували з справжньою інтерактивною моделлю Музею козацьких страв. Мали неперевершений досвід!

Розробляли концепцію Музею булатної зброї, на відкритті виставки якого у Музеї гетьманства, були практично всі телеканали... Житомирський музей зброї... Музей епохи тоталітаризму, що повинен відкритися у Кременчуці. Віртуальний Музей Мазепи... Консультували приватників, які пробували себе як мікромузеї в рамках Сільського зеленого туризму.

Чимало допоміг директор Національного музею-заповідника "Битва за Київ у 1943 році" Іван Петрович Вікован, що реально підтримував всі проекти. Завжди йде назустріч Галина Ярова - директор Музею гетьманства. Мудро консультує директор Національного військово-історичного музею полковник ЗСУ Віктор Карпов. Не боїться незвіданого Гендиректор Нацмузею у Пирогові Дмитро Заруба... Особливі стосунки склалися у нас з сільським Головою президентського села Нові Петрівці Радіоном Стареньким, який виступив справжнім хресним батьком всіх наших основних проектів, керівниками Вишгородської райради і РДА, Київською ОДА... Вдячні Послу Республіки Молдова Іону Стевіле, Міністру культури України Леоніду Новохатьку... Є безліч прекрасних людей, які не бояться!

Нині наш основний проект - Музей плакату України. 11.11.11 його було формально створено. За тиждень у Нацмузеї "Битва за Київ у 1943 році", відкрилися дві перші виставки плакату, які відвідали всі місцеві керівники, студенти, школярі. У грудні відбулася легалізація Новопетрівською сільською Радою. Потім пауза - брак приміщення, пошуки, тривалі переговори. І вже у грудні 2012 року, Музей плакату отримує частину просторого тернопільського будинку у так званому Соцселі Нацмузею у Пирогові! Ми розгортаємо парадоксальну виставку "Галерея плакатів епохи тоталітаризму". Спільно з КМО "Меморіал" Романа Круцика. Молодий Гендиректор Дмитро Заруба зацікавився концепцією мікромузеїв і мікровиставок у забутому туристами брєжнєвському колгоспі, який ударними темпами, часто без фундаментів, звели наприкінці кварталу у Пирогові, закупивши для всіх будинків однакові комплекти радянських меблів і телевізори "Електрон". Ми навіть не повірили, коли, після нашої скромної піар-кампанії в інтернеті, до Соцсела, в Галерею Музею плакату, почалося мало не паломництво ... російських туристів!Потім підтяглися західні... Нині мода на соцреалізм і взагалі на ту епоху. Виявилося, що лише у нас можна відчути бадьорий ритм ідеології сталінських часів, індустріалізацію, колективізацію, військові подвиги. І концтабори, Голодомори, НКВД, репресії, розстріли... Два погляди на три десятиліття. Зверху і знизу. Якщо постійно виникають дискусії серед відвідувачів, нам щось вдалося...

Співробітники турфірм радять додати в експозицію трохи копаного іржавого залізяччя з дніпровських плацдармів, макети зброї, якими користувалися в НКВС при розстрілах - і можемо стати абсолютно несподіваною родзинкою на київських туристичних маршрутах!

Нині до нас звертаються журналісти. Пішли публікації. Якимось формальним визнанням стала стаття на Вікіпедії, яку, в результаті, довелося повністю переробити, а сторінка ще чекає суттєвих правок.

Зараз вона має такий вигляд -

Музей плакату України при часописі «Музеї України». Перший в Україні і Європі, офіційно зареєстрований, спеціалізований музей історії плакату.

Будинок «Музею плакату»

Діє при журналі «Музеї України», спільно з Національним музеєм-заповідником «Битва за Київ у 1943 році» — директор Заслужений працівник культури України І. П. Вікован (Київська область, Вишгородський район, село Нові Петрівці). За підтримки Національного музею народної архітектури та побуту України — директор Д. В. Заруба, де розгорнуто виставку «Галерея плакатів епохи тоталітаризму», розміщену у частині будівлі сучасної садиби з Тернопільської області, науково-дослідного відділу «Українське село».

Директор і засновник Музею плакату України — редактор журналу «Музеї України», Почесний працівник туризму України, член Національної спілки журналістів України Віктор Тригуб. Куратор — Наталка Іванченко.

Музей створено 11 листопада 2011 року, легалізовано рішенням № 133 виконавчого комітету Новопетрівської сільської Ради Вишгородського району. Таким чином, Музей плакату України став першим, офіційно зареєстрованим серед відомих музеїв плакату Європи, які діють лише на правах відділів при великих музейних установах, не маючи самостійної державної реєстрації.

Дві перші виставки плакатів, були урочисто відкриті в приміщенні Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році». Однак, брак виставкової площі, змусив шукати окреме приміщення у Києві.

Проект підтримав директор Національного музею народної архітектури та побуту України Дмитро Заруба, у грудні 2012 року, надавши частину будинку з Тернопільської області для постійнодіючої виставки «Галерея плакатів епохи тоталітаризму». Дієву допомогу надав Голова Київської міської організації «Меморіал», директор Музею совєтської окупації Роман Круцик, передавши комплект плакатів про злочини комуністичного режиму СРСР. Нині тут експонується зібрання рідкісних радянських плакатів.

Виставка побудована на контрасті. Верхній ряд — це радянські плакати, лакована радянська «дійсність», а нижній — це радянські реалії того часу, але на основі сучасних досліджень — черепи, допити, розстріли і табори. У фондах музею зберігається біля 500 копій плакатів СРСР. Музейну копію роблять на особливому папері спеціальним друком. За розмірами є значно меншою за оригінал. Справжні плакати дуже дорогі — оригінальний плакат в середньому коштує кілька тисяч доларів. На сьогодні оригіналів збереглося дуже мало, більшість міститься у фондах великих музеїв чи архівів. Щоб виставляти їх, потрібна серйозна охорона.

Колекційні календарики музею

Серед, на перший погляд, одноманітних плакатів є чимало таких, що мають прихований зміст або й просто підіймають настрій. Наприклад, є плакат «Троцкий поражает врагов революции», переповнений масонською символікою. Інший демонструє рекламу перших сосок — «Готов сосать до старых лет».

Унікальними є плакати із зображенням Сталіна та Мао Цзедуна. Після смерті Сталіна Китай і Північна Корея пішли власними шляхами. Тож це одне з останніх свідчень дружби з СРСР. Виставка користується популярністю, особливо в іноземців, для яких «совок» є екзотикою. Різною є і реакція туристів на побачене.

В Експозиції

«Відвідувачів з Росії ця виставка шокує, — сказав В.Тригуб для „Газети по-українськи" — Там такі матеріали вже закрито. Вони прямо говорять про нижній ряд: „Цього не було". Поляки, американці також дуже цікавляться. Дискусії починають всі. Одні нарікають на Сталіна, інші стверджують, що репресій не було. Західні люди більш підготовлені й толерантні».

Особлива гордість творців музею — експозиція, повністю присв'ячена діяльності Путивльського і Козельщинського таборів для військовополонених НКВС СРСР. Там перебували і ймовірно були розстріляні у 1939-40 роках, тисячі польських військовополонених, а у червні 1941 року, до Путивля і Козельщини доставили майже 5000 арештантів з Молдавської РСР та десь 6000 «ворогів народу» з Литви, Латвії, Естонії. Подальша їх доля, після початку війни 22 червня 1941 року, невідома.

Віктор Тригуб і дослідник Володимир Бровко, які розслідують ті події, підозрюють, що в'язні були таємно розстріляні і поховані у ретельно замаскованих братських могилах перед стрімким наступом німців. Сприяють у пошуках Посольства Польщі, Молдови, Литви, Румунії, чиї громадяни найбільше постраждали. Однак, є відкритий супротив влади Російської Федерації, яка категорично відмовляється надати необхідні архівні документи. Експозиція на території Національного музею, є першим офіційним визнанням Путивльсько-Козельщинської трагедії, де, за твердженням дослідника з Кременчука Антатолія Шолудька, на польських військовополонених випробувалася хімічна та бактеріологічна зброя. Однак, варто зазначити, що на момент написання цього матеріалу, ніяких документальних матеріалів про масові страти не опубліковано. Як не знайдено жодної братської могили. Є лише спогади свідків і історичні гіпотези, які вимагають підтвердження. Однак, резонансність цього розслідування у 6 країнах Європи, увага дипломатів і преси, призвели до намірів встановлення меморіальних дощок у Козельщині у пам'ять поляків та молдаван, які відбудуться найближчим часом.

Вхід до галереї Музею плакатів безкоштовний, години роботи відповідають часу роботи Нацмузею у Пирогові за адресою — 03026, м. Київ, с. Пирогів, Національний музей народної архітектури та побуту України.

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%83%D0%B7%D0%B5%D0%B9_%D0%BF%D0%BB%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D1%82%D1%83_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8

Див. також

Посилання

Який з усього цього висновок?

Маленький приватний музей може створити будь-хто і будь-де! Будь-коли! Чим далі від Києва - тим легше! Потрібно приміщення і колекція. Концепція. При високому рівні ентузіазму, можна обійтися виключно власним коштом! Без держави і грантів! Саме в таких проектах виникають і справжні меценати. Люди запалюються від розуміння кінечної мети, єднаються, спільно долають нездоланні проблеми, показують наочний приклад осмисленої боротьби. Описати душевний підйом хай навіть від однієї маленької перемоги не можна. Це треба відчути. Бо тут починаєш бачити вічність.

Казенні музейники із званнями, досвідом, бюджетом, планами, десятиліньою історією закладу, цього ніколи не зрозуміють. Відчувають лише ті, хто творив музей з нуля. А таких нині мало...

І про бізнес. У забуті села та райцентри масовий турист рушить лише тоді, коли там буде не лише відповідна інфраструктура, а й кілька екзотичних маленьких приватних музейчиків! Це те, чого нійде більше нема!

Приклад Музей етнографії родини Топех з Буштино у Закарпатті -

http://www.tozak.org.ua/muzeum.html

Сотні людей цілеспрямовано їдуть у саме це селище, аби побачити їх Музей! Адже, навіть райцентр без музею вважається другосортно-забитим.

Можливо, десь виникне другий музейний Переяслав - вже як столиця десятка неймовірних приватних музеїв. Уявіть той рівень екзотики та колориту!

Поки що фантазії вистачає лише на кафе, магазини, аптеки і перукарні.

Чи прийде час музеїв?

Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України", творець і співавтор семи мікромузеїв

В.Тригуб і В.Даниленко. Так починався Музей слідопитів...

Радиви́лів у Вікіпедії

админ — Mon, 08 Jul 2013 18:44:32 GMT

Радиви́лів (до 1940 року — Радзивилів; у 1940—1993 роках — Червоноармійськ) — місто в Україні, центр Радивилівського району Рівненської області.

Місто розташоване за 100 км на південний захід від Рівного. Залізнична станція на лінії Здолбунів—Красне. Біля міста проходить автошлях європейського значення E40. Харчова, деревообробна, швейна промисловість.

Факти історії

1564 — перша згадка про Радивилів у документах Луцького замку як про маєток віленського воєводи Миколая Радзівілла, званого Чорним. Із цих архівних записів видно, що на той час Радивилів (зафіксовано саме таке написання) уже був містечком, яке, найімовірніше, перейменували на честь нових власників — з нагоди одержання ними князівського звання.
1568 — Радивиловський Апостол, писаний у Радивилові писцем Францишком, у домі пана Семена Борщовського.
1569 — після Люблінської унії Радивилів у складі Кременецького повіту Волинського воєводства відходить до Речі Посполитої, що й пояснює пізніше написання його назви (Радзивилів). Знахідки на території міста польських, чеських, німецьких монет XV—XVII ст. підтверджують, що тут велася міжнародна торгівля.
1649—1651 — у роки Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького в Радивилові побували загони селянсько-козацького війська; повстанський загін сформували й місцеві українці
1672 — містечко проїздом оглянув французький дипломат, німець за походженням Ульріх фон Вердум. У своєму щоденнику він записав : «…Через рівнину, на якій розташовані Броди, а далі через пагорб і гарний ялиновий ліс до Радзивилова одна миля. Це мале містечко також належить панові Конецпольському. Розташоване в полі, оточене з усіх боків ялиновим лісом, на березі озера, утвореного малою річкою, яка тут протікає. У містечку є папський костьол і руська церква, але всього 50 чи 60 будинків. Але щоденно тут будуються за встановленою слободою… Укріплення складається із занедбаного земляного валу».
1775 — у Радивилові налічувається 146 будинків (для порівняння: в Дубно — 1127, Острозі — 765, Рівному — 543)

Радзивилів, Пожежне депо. 1915 р. (Стара поштівка).

Радивилів у 30-і роки

1795 — Правобережна Україна приєднана до Росії; Радивилів опининяється на кордоні з Австро-Угорщиною і входить до Кременецького повіту Волинського намісництва, згодом — до Волинської губернії. У містечку з'являються прикордонні війська, починає діяти митниця. В уцілілих фрагментах другого тому "Мертвих душ” Миколи Гоголя записано: " В то самое время, когда Чичиков в персидском новом халате из золотистой термаламы, развалясь на диване, торговался с заезжим контрабандистом-купцом жидовского происхождения и немецкого выговора, и перед ними уже лежали купленная штука первейшего голландского полотна на рубашки и две бумажные коробки с отличнейшим мылом первостатейнейшего свойства (это мыло было то именно, которое он некогда приобретал на радзивиловской таможне; оно имело, действительно, свойство сообщать непостижимую нежность и белизну щекам изумительную), в то время, когда он, как знаток, покупал эти необходимые для воспитанного человека продукты, раздался гром подъехавшей кареты, отозвавшийся легким дрожаньем комнатных окон и стен, и вошел его превосходительство Алексей Иванович Леницын”
XIX століття — поряд із сільським господарством розвивається промисловість; діє 8 мануфактур: шкіряна, 2 цегельні, З свічкові, вапняна і гнутих меблів. 3'явивляються пивоварня та швейні майстерні
1810 — через Радивилів пройшли в Росію колони моряків-середземноморців, виведених із бойових дій.
1826, 29 листопада — в Радивилові створена етапна інвалідна команда
1863 — в місті відбувається одна з сутичок Польського повстання
1866 — Радивилів стає волосним центром
1870 — Радивилову присвоєно статус міста
1873 — побудована залізниця Здолбунів—Радивилів, яка невдовзі була з'єднана із залізничною мережею Австро-Угорщини, ще більше пожвавивши життя міста
1874 — освячено новозбудовану церкву св. Олександра Невського, яка діє й сьогодні
1910 — в Радивилові проживають 14,6 тис. чоловік, налічувається 845 будинків, 20 вулиць
1914—1919 — місто опиняється в зоні запеклих бойових дій. Воно потрапляє до рук австро-німецьких, російсько-більшовицьких, польських військ. У роки української революції чимало жителів підтримали УНР, влившись у ряди захисників незалежності України. На міському кладовищі шанобливо доглядається братська могила полеглих патріотів.
1920—1939 — Радивилів перебуває під владою Польщі; діють осередки різних українських політичних організацій (КПЗУ, ОУН, «Просвіта», «Пласт»)
17 вересня 1939 — місто, відійшовши до УРСР, стає райцентром
1940 — Радивилів перейменовано на Червоноармійськ
1941 — налагоджено випуск районної газети, з 1967 — «Прапор перемоги»
30 червня 1941—19 березня 1944 — фашистська окупація міста; значна кількість жителів міста і району вступає до Української Повстанської Армії, бореться проти гітлерівців, пізніше — проти сталіністів
1942 — німецькі окупанти стратили неподалік від Червоноармійська (хутір Пороховня) близько трьох тисяч євреїв, жителів міста
1944 — у боях при визволенні Червоноармійська і району від гітлерівців та при стримуванні їх контратак (а фронт зупинився біля міста майже на 4 місяці) загинули понад 1600 воїнів різних національностей. На міському меморіалі Слави поховані Герої Радянського Союзу Опанас Волковенко, Андрій Демьохін, Микола Маркелов та Павло Стрижак.
друга половина XX століття — після війни місто відбудовується, розвивається. Його підприємства випускають меблі, швейні вироби, фурнітуру (для легкої промисловості), борошно, фруктові та овочеві консерви, радіоелектроніку.
1977 — місто починає забудовуватися 5-поверховими житловими будинками.
1990 — на екрани вийшов художній фільм "Мускал" режисера Ходжадурди Нурлієва, частково знятий у Червоноармійську (в ролях — Керім Аннанов, Анна Тихонова, Ораз Оразов, Олександр Новиков та ін.).
3 березня 1993 — Постановою Верховної Ради України № 3044-XII місто Червоноармійськ перейменовано на Радивилів, а Червоноармійський район — на Радивилівський район
2001 — за підсумками Всеукраїнського перепису населення в місті проживають 10 311 осіб.
2002 — завершено спорудження об'їзної автомагістралі біля міста на трасі Чоп—Київ.
2004 — вийшла книга краєзнавчих матеріалів «Радивилів» Володимира Ящука (видавництво «Волинські обереги», Рівне).
2002—2005 — районом керував Сергій Шевченко, який багато зробив для поліпшення благоустрою Радивилова.
2007 — капітально, за європейськими стандартами, оновлено залізничну станцію Радивилів і вокзал — свого роду в'їзні ворота в місто.
2008, 13 березня — перша згадка про Радивилів як суб'єкт великої української політики: в цей день на сесії Київради головний державний виконавець Головного управління юстиції столиці Сергій Крайчинський заявив, що Радивилівський райсуд відмінив рішення з'їзду БЮТ про дострокове позбавлення мандатів 15-и депутатів, котрі перейшли в іншу фракцію.

РАДИВИЛІВ
У центральній частині — забудова вулиць Олександра Невського, Почаївської. На передньому плані — східний житловий масив. Фото Володимира Ящука

Сучасний Радивилів

Нині Радивилів — містечко на 12 тисяч жителів із п'ятиповерховою забудовою в центрі й одно- та двоповерховою — на околицях. У місті багато садів і скверів. Серед промислових підприємств, які не втратили ваги за ринкових умов господарювання, — комбінат хлібопродуктів, швейна й меблева фабрики, фурнітурний завод, нове підприємство — завод комбікормів. Чимало проблем зняло відкриття в 2002 році об'їзної автодороги, адже раніше автотраса Київ—Львів пролягала вулицями міста.

Різноманітні заходи проводяться у будинку культури, біля якого в парку — пам'ятник Т. Шевченку, чимало читачів відвідують бібліотеки з їх доступом до мережі Інтернет. Оновився стадіон. У гаю за містом — табір відпочинку "Веселка". Навчальні заклади досить традиційні для невеликого райцентру: у професійному ліцеї готують столярів, трактористів, шоферів, швачок, є загальноосвітня школа, школа-гімназія і загальноосвітній ліцей.

Недалеко від міста, на території нинішнього району, біля сіл Пляшева, Острів відбулася одна з найбільших битв у Національно-визвольній війні українського народу — Берестецька битва 1651 р. Очевидно, на її місці восени 1846 р. побував Тарас Шевченко, свої враження він відобразив у вірші "Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?..". Цій битві присвятила свій роман у віршах "Берестечко" Ліна Костенко.

Певний історичний інтерес становить кладовище в Радивилові, яке існує з XVII ст. Добре збереглися могили XIX ст. — князя Петра Вадбольського, генералів, митних чиновників. На кладовищі - братські могили учасників Польського повстання 1863 року та російських воїнів, які брали участь у придушенні повстання.

Для гостей міста є готель, два ресторани, більше десятка кафе.

Пам'ятники

Пам'ятник Тарасу Шевченку.
Пам'ятник Павлу Стрижаку, герою війни.
Пам'ятник героям УПА і жертвам політичних репресій.
Меморіал Слави, де поховані понад 1500 загиблих воїнів. Тут же могили чотирьох Героїв Радянського Союзу (Павло Стрижак, Опанас Волковенко, Микола Маркелов, Андрій Демьохін).
Меморіал у лісі на місці знищення близько 3 тис. чоловік єврейського населення Радивилова (хутір Пороховня).
Пам'ятник воїнам-«афганцям» Миколі Мужилку і Володимиру Стеценку, які загинули в афганській війні.
Пам'ятник учасникам ліквідації чорнобильської катастрофи.
Пам'ятник на братській могилі борців за незалежність України, які загинули в 1918 р.
Пам'ятник жертвам Голодомору 1932-1933 років в Україні.
Пам'ятники учасникам визволення району від гітлерівських загарбників.

Районний будинок культури. Районна лікарня

Див. у статті Радивилівський район

Радивилівський історичний музей

Адреса: вул. Кременецька, 24. Музей включений до Переліку музеїв. Тут зберігаються музейні колекції та музейні предмети, що є державною власністю і належать до державної частини Музейного фонду України^[2].

Міський транспорт

Курсують міські мікроавтобуси за маршрутом "Район електромереж" — "Райз" (вулицями Почаївською, І.Франка, О. Невського), із заїздом на залізничну і автобусну станції, є таксі.

Персоналії

У місті народилися або жили і працювали:

Боднарський Богдан Степанович (1874—1968) — бібліограф
Бортник Федір Каленикович (1911—2002) — краєзнавець
Гінсбург Мойсей Якимович (1851—1936) — комерсант і меценат
Гірс Микола Карлович (1820—1895) — міністр закордонних справ Росії, дипломат
Грицайчук Василь Миколайович (1945—2008) — фотохудожник
Захарчук Святослав Косьмич (1890 — ?) — полковник Армії УНР^[3]
Жуковський Герман Леонтійович (1913—1976) — композитор
Кац Семен Абрамович - (05.11.1907 - рік см. невід.) - професор медицини
Киричук Юрій Анатолійович (1956—2002) — історик
Козланюк Петро Степанович(1904—1965) — письменник
Левицький Модест Пилипович (1866—1932) — письменник
Похільченко Микола Степанович (1936—1992) — громадський діяч, керівник району
Сороко Юрій (1912 - 1968) — громадський діяч, лікар.
Свєшніков Ігор Кирилович (1915—1995)) — доктор історичних наук, археолог, дослідник Берестецької битви 1651 року
Чобіт Дмитро Васильович (*1952) — політик, історик і краєзнавець
Чубай Григорій Петрович (1949—1982) — поет

У Радивилові бували:

письменники:

композитор

Ліст Ференц (1847, після концертів у Кременці)

військові та політичні діячі:

церковні діячі:

Степан Ярмусь
Патріарх Філарет
Алексій ІІ
митрополит Іоанн (в миру Іван Теодорович)

РАДИВИЛІВЦІ - У ВІКІПЕДІЇ

У Радивилові починали свою творчу біографію професор-математик Георгій Шинкаренко, співачки Ольга Цибульська і Наталія Котюк, журналісти Костянтин Андріюк і Олександр Курсик, художник Ростислав Воронко та інші досить відомі люди. Працюючи директором свого підприємства "Марко", Микола Михайловський (Др. Микола Марк /Михайловський/) написав романи-актуалізми: "Хохляцький апокаліпсис" (1998) (книжка мала певний резонанс у Радивилові); "Мертві душі" (1999).

Галерея зображень

Примітки

Радивилів: містечко як містечко і люди як люди – так чому ж?

↑ Державний комітет статистики України. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2011 року, Київ-2011 (doc)
↑ rada.gov.ua Додаток до Постанови Кабінету Міністрів України від 2 лютого 2000 р. N 209 «Про затвердження переліку музеїв, в яких зберігаються музейні колекції та музейні предмети, що є державною власністю і належать до державної частини Музейного фонду України».
↑ Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921): Наукове видання. — К.: Темпора, 2007. — 173 с. ISBN 966-8201-26-4

Візитка Радивилова

админ — Mon, 08 Jul 2013 18:31:45 GMT

Візитка Радивилова

РАДИВИЛІВ - районний центр Рівненської області. У 1940 - 1992 роках - Червоноармійськ, до того - Радзивилів. Розташований на правому боці річки Слонівки, притоки Стиру, за 100 км на південний захід від м. Рівного, біля міжнародної траси Київ - Чоп.

Уперше Радивилів згадується в документах Луцького замку в 1564 p. як маєток віленського воєводи Миколая Радзивілла, званого Чорним. Після Люблінської унії 1569 p. Радивилів у складі Кременецького повіту Волинського воєводства відійшов до Польщі, що й пояснює пізніше написання його назви - Радзивилів. Знахідки на території міста польських, чеських, німецьких монет XV-XVII ст. підтверджують, що тут велася міжнародна торгівля.

У роки Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, в 1649 р. і 1651 p., у Радивилові побували загони селянсько-козацького війська. Повстанський загін сформували й місцеві українці.

У 1672 p. містечко проїздом оглянув французький дипломат, німець за походженням Ульріх фон Вердум. Його запис у щоденнику - перший опис Радивилова, відомий нам. У 1775 p., через сто літ, у Радивилові налічувалося 146 будинків (для порівняння: в Дубні було 1127, Острозі - 765, Рівному-543).

У 1795 p., коли Правобережна Україна була приєднана до Росії, Радивилів опинився на кордоні з Австрією й увійшов до Кременецького повіту Волинського намісництва, згодом - Волинської губернії. У містечку з"являються прикордонні війська, починає діяти митниця. Поряд із сільським господарством розвивається промисловість. У XIX ст. діяло 8 мануфактур: шкіряна, 2 цегельні, 3 свічкові, вапняна і гнутих меблів. З"явилися пивоварня та швейні майстерні. У 1863 p. у місті та біля нього відбулася одна із сутичок Польського повстання. У 1866 p. Радивилів став волосним центром, у 1870 p. йому присвоїли статус міста. У 1874 p. освячено новозбудовану церкву св. Олександра Невського, яка діє і нині. Прокладена в 1873 p. залізниця Здолбунів - Радивилів, яка невдовзі була з"єднана із залізничною мережею Австро-Угорщини, ще більше пожвавила життя міста. У 1910 р. у Радивилові проживало 14,6 тис. чоловік, налічувалося 845 будинків, було 20 вулиць. У роки Першої світової війни і пізніше місто опинялося в зоні запеклих бойових дій. Воно потрапляло до рук австро-німецьких, російсько-більшовицьких, польських військ. У роки української революції чимало жителів підтримали УНР, влившись у ряди захисників незалежності України. На міському кладовищі шанобливо доглядається братська могила полеглих патріотів.

У 1920 - 1939 рр. Радивилів був під владою Польщі. Тут діяли осередки різних українських політичних організацій (КПЗУ, ОУН, "Просвіта", "Пласт"). У вересні 1939 р. прийшла Червона армія, місто, відійшовши до УРСР (у складі СРСР), стає райцентром. З 1941 р. налагоджено випуск районної газети. З 30 червня 1941 р. до 19 березня 1944 р. Радивилів перебував під німецько-фашистською окупацією. Значна кількість жителів міста й району вступила в Українську повстанську армію, боролася проти гітлерівців, затим - проти сталіністів. З фашистами билися і радивилівці, призвані на фронт. У 1942 р. німецькі окупанти стратили неподалік від Радивилова (хутір Пороховня) близько трьох тисяч євреїв, жителів міста. У боях при визволенні Радивилова і району від гітлерівців та при стримуванні їх контратак (а фронт біля міста спинився майже на 4 місяці) загинули понад 1600 воїнів різних національностей. На міському меморіалі Слави поховані Герої Радянського Союзу артилерист Опанас Волковенко, льотчики Андрій Демьохін, Микола Маркелов та артилерист Павло Стрижак (при визволенні Радивилова поліг тільки останній з них, інші загинули за нефронтових умов). У с. Підзамчому - могила Героя танкіста Михайла Четвертного.

Після війни місто відбудовувалось, розвивалось. Його підприємства випускають меблі, швейні вироби, фурнітуру (для легкої промисловості), борошно тощо. У Радивилові бували письменники Григорій Сковорода (в 1745 і 1750 роках), Федір Глинка (1806), Оноре де Бальзак (1847 - 1850), Іван Франко (1891, 1909), Леся Українка (1891, 1893, 1895), Ісаак Бабель (1920), Улас Самчук (10-і p. i 1941), військові та політичні діячі Михайло Голенищев-Кутузов (1805 - 1806), Мирон Тарнавський (1914), Симон Петлюра (1920), Тарас Бульба-Боровець (1941), В"ячеслав Чорновіл (90-і р.) та інші. У місті народилися: дипломат Микола Гірс (1820 р.), комерсант і меценат Мойсей Гінсбург (1851), бібліограф Богдан Боднарський (1874), композитор Герман Жуковський (1913), єврейський поет Амір Гільбоа (1917). Тут жили й творили письменники Модест Левицький (у 1900 - 1912 р.) і Петро Козланюк (у 30-і р.); з 1838 р. командиром Волинської прикордонної бригади служив, живучи в Радивилові, приятель Пушкіна Петро Каверін, якому той присвятив два вірші і якого згадав у "Євгенії Онєгінє".

На території нинішнього Радивилівського району, біля сіл Пляшева, Острів, відбулася одна з найбільших битв у Національно-визвольній війні українського народу - Берестецька битва 1651 р. Очевидно, на її місці восени 1846 р. побував Тарас Шевченко, свої враження він відобразив у вірші "Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?..". Нині тут - Державний історико-меморіальний заповідник "Поле Берестецької битви". У 1991 р., коли відзначалося 340-річчя битви, на Козацькі могили приїхали до півмільйона чоловік. Козацьким могилам приїздили вклонитися відомі політики Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Іван Плющ, Віктор Ющенко, Геннадій Удовенко, Левко Лук"яненко та ін. До пам"яток архітектури загальнодержавного значення, крім комплексу заповідника, віднесені церкви XVIII ст. у селах Коритному і Митниці.

Герб Радивилова, затверджений у 1998 році, являє собою зображення мисливського ріжка зі срібними перев"язками як елементу родового герба князів Радзивіллів - у золотому полі, над ними синій сигль Р. Герб уписано в декоративний картуш, увінчаний срібною міською короною, що свідчить про статус поселення. Автори герба - Андрій Ґречило і Юрій Терлецький. Ті ж автори - і у герба Радивилівського району, затвердженого в 2003 році. Тут у червоному полі - покладені в перев"язі золоті шабля вістрям угору та ключ вушком униз, над ними - срібний лапчастий хрест, під ними - срібний мисливський ріжок із золотим ремінцем. Червоне поле з хрестом засвідчує приналежність території району до історичної Волині. Хрест і ключ указують на розташування Радивилівщини на перехресті давніх шляхів, на кордоні різних державних утворень та межі з теперішніми Львівською, Тернопільською та Волинською областями у складі Рівненської. Шабля символізує віковічну боротьбу за незалежність селянсько-козацького та повстанського роду. Ну, а мисливський ріжок - елемент герба Радивилова. Стилізована золота територіальна корона характеризує рослинність району.

Хто насправді шукав останки Ярослава Мудрого, та хто і як нині про це звітує?

админ — Mon, 08 Jul 2013 17:57:36 GMT

Хто насправді шукав останки Ярослава Мудрого, та хто і як нині про це звітує?

20 червня 2013 року у нічній інформаційній передачі 1 Національного телеканалу вийшов сюжет щодо зниклих останків київського князя Ярослава Мудрого, які у 1054 році було покладено в біломармуровий саркофаг, і вони спочивали в ньому аж до 1943 року. Оскільки цей матеріал викликав чималий резонанс, а подали його здебільшого ті, хто даною проблемою не займався (крім Н. Куковальської, якій майже не дали слова), вважаємо за потрібне навести об’єктивну інформацію.

Більшу частину інтерв’ю з питання місцезнаходження кістяка Ярослава Мудрого дав історик «зі сторони» С. Кот, який практично не мав відношення до проведення досліджень, що були ініційовані та стовідсотково проведені колишніми науковцями Національного заповідника «Софія Київська», брутально вигнаними його новою адміністрацією, очолюваною О. Сердюк. Головним керівником пошукової і організаційної роботи була генеральний директор заповідника у 2000 – 2012 рр. Н. Куковальська. Стисла розповідь Н. Куковальської про хід досліджень та їхні результати подаються нижче і, гадаємо, будуть цікавими для всіх небайдужих до нашої спадщини.

Дивно, що інтерв’ю з цього питання давала сьогоднішній директор заповідника О.Сердюк та заступник голови Департаменту культурної спадщини Мінкультури В. Вечерський, ті самі люди, які ініціювали і здійснили рейдерське захоплення посади генерального директора Софійського заповідника, які одним з надуманих пунктів звинувачення, висунутого проти Куковальської та її команди, обрали саме відкриття та дослідження вмісту саркофага. А сьогодні з поважним виглядом обізнаних у цьому питанні фахівців надають інтерв’ю. Але що ж вони, або хтось інший з сьогоднішньої адміністрації заповідника, можуть розказати? Адже ніхто з них не має жодного уявлення ані про проведені дослідження, ані про подальші пошуки, які, до речі, продовжуються тими, хто їх і розпочав. Сердюк «компетентно» заявила, що цим питанням мають займатися профільні наукові Інститути історії та археології, співробітники яких, мабуть, з великим подивом дізналися, що до їх планової роботи включено пошуки останків князя Ярослава. Дійсно, коли сучасний, зліплений руками Сердюк, штат співробітників заповідника неспроможний провадити серйозні наукові дослідження, то вона і відсилає всіх до наукових інституцій. Єдине, на що спромоглися новоявлені «вчені» заповідника, – це дістати з фондів вагому документацію, складену їхніми попередниками, та показати її на камеру, але забули вказати, що до цієї документації та цих цікавих і важливих досліджень вони не мають жодного стосунку. А на чому ж акцентував В.Вечерський? Він сказав, що поки нічого з цього приводу невідомо (тобто, якщо йому невідомо, то й усі мають так вважати), а якщо щось стане відомо, то треба віднайти кошти на здійснення досліджень. Це головний козир представника Департаменту - потрібні гроші, бо він без них - ні туди, і не сюди, ось, якщо впадуть гроші, то він погодить дослідження. Нагадаємо, що звільнені за його активною участю фахівці заповідника, без жодних зазіхань на матеріальні стимули, завзято і захоплено взялися до пошуків і отримали важливі результати. Треба віддати їм належне за відкриття правдивої інформації щодо вмісту саркофага, бо протягом десятиліть у заповіднику вважали, що кістяк князя Ярослава мирно спочиває у саркофазі й розповідали про це відвідувачам музею…

Аби навколо пошуків кістяка князя не було зайвих, неправдивих, вигаданих чуток, аби такі «знавці», як Сердюк, Вечерський та їже з ними, не надавали спотвореної інформації, з цього питання написано науково-популярну книгу, яка невдовзі з’явиться на полицях книжкових магазинів України та Росії. А поки що стисло проінформуємо читача про здійснені дослідження саркофага.

Таємниці саркофага князя Ярослава Мудрого

Відкриття саркофага з метою досліджень відбувалось у 1936, 1939 та 1964 рр. У 1939 р. останки з саркофага були направлені в Ленінградський інститут етнографії та антропології, де з них склали два скелети – чоловічий та жіночий. Як показала експертиза, чоловічий кістяк належав Ярославу Мудрому, жіночий визначити не вдалося. Як засвідчують акти, в 1940 р. обидва кістяки було повернено до заповідника, вони зберігалися в фондах, і лише в 1964 р. їх поклали назад у саркофаг.

Відтоді залишилося чимало невирішених питань як історико-культурного, так і антрополого-медичного змісту. 10 вересня 2009 р. саркофаг було відкрито з метою тимчасового вилучення його вмісту для проведення дослідження відповідно методам та технологіям сучасної науки. В дубовій скриньці, яку вилучили з саркофага, містилися кістки лише одного скелета. Антрополого-медичною експертизою встановлено, що цей скелет належить жінці, похованій з Ярославом у саркофазі. Останків Ярослава в саркофазі виявлено не було. З приводу цього ми намагалися отримати інформацію від колишнього заступника директора з наукової роботи п. І. Тоцької, яка була учасницею відкриття саркофага в 1964 р., але від співпраці вона ухилилася.

У зв’язку з цим співробітниками заповідника проведено пошукову роботу зі з’ясування причин зникнення останків Ярослава Мудрого, в результаті чого вдалося відновити хід подій і з великою долею вірогідності встановити місцезнаходження останків.

Як виявилося, у грудні 1940 р. кістки обох скелетів повернули до Києва – їх особисто привіз з Ленінграда відомий антрополог В. Гінзбург і по акту передав до фондів заповідника. Але тоді останки до саркофага не помістили, залишивши в сховищі, бо намірялися експонувати біля саркофага у вітрині. Їх зберігали у фондах, не евакуйованих з початком війни та пограбованих в окупаційний період. На жаль, цей надзвичайно важливий факт повернення останків перед самою війною в заповідник абсолютно випав з поля зору колишніх дослідників. До цього спричинилася чи то недбалість, чи то помилка наших попередників – працівників заповідника. Річ у тім, що в 1964 р. останки вирішили покласти назад у саркофаг. Зі слів І. Тоцької, яка влітку 2010 р. дала інтерв’ю газеті «Факти» (Факты. – 2010, 30 июля), тодішній завідувач фондів, згодом відомий вчений, д.і.н. С. Висоцький знав, що у фондах зберігаються кістки не двох, а лише одного скелета. Проте він був певен, що це останки Ярослава і гадав, що кістки скелета похованої разом з ним жінки з Ленінграда не повернули. Більше того, ці науковці вважали, що останки з саркофага повернули з Ленінграда до заповідника вже після війни. Це випливає з публікацій С.О. Висоцького та І.Ф. Тоцької, що входили до складу комісії, яка відкривала саркофаг у 1964 р. Залишається питання, чому авторитетні працівники заповідника не знали про повернення до нього останків в 1940 р., попри наявність у його архіві відповідного акту, і чому не били на сполох з приводу відсутності у фондах другого кістяка? Адже очевидно, що саме через цей промах не провели необхідної в такому випадку антропологічної експертизи і, базуючись лише на хибному переконанні у приналежності наявного у фондах кістяка Ярославу, повернули в саркофаг не його останки, а кістки похованої з ним жінки. А в акті члени поважної комісії завірили той «факт», що нібито в саркофаг вони поклали кістки Ярослава Мудрого.

Прикрий факт відсутності у саркофазі і у фондах останків Ярослава змусив робочу групу, яка займалась пошуками, уважно вивчити публікації і знову переглянути матеріали наукового архіву фондів заповідника. Завдяки публікації Сергія Білоконя з’ясували, що в 1954 р. митрополит Іларіон (Огієнко) надрукував у Вінніпегу замітку «Де останки великого князя Київського Ярослава Мудрого?», у якій свідчить, що в 1944 р. «німці, виходячи з Києва, дозволили забрати – на прохання декого з українців, - і останки Великого Князя Ярослава. Ці останки разом з Чудотворним Образом Св. Миколая т.зв. Мокрого (пам'ятка ХІ віку) опинилися в руках одної особи. Коли цю особу року 1952-го запитано, де вона поділа останки Великого Князя Ярослава, і де Чудотворний Образ Святого Миколая, відказала: «Сховані на еміграції в добрих руках». Особа ця живе тепер в Нью-Йорку, і зовсім не ясно, чому вона ховає великі й святі пам’ятки всеукраїнського значення… Це ж пам’ятки всього українського народу, а не окремої особи».

Було відомо, що ікона св. Миколи Мокрого знаходиться в США, проте наведене митрополитом Іларіоном свідчення про скелет Ярослава вважали помилковим, бо довіряли документу – акту 1964 р. Тепер же поставилися до цього свідчення уважніше. На наше припущення, оскільки останки Ярослава перед війною повернули до заповідника, але не поклали назад у саркофаг, у 1944 р. їх як велику святиню «дехто з українців» справді міг вивезти до Америки, так само, як туди було вивезено ікону Миколи Мокрого.

Крім того, було отримано присвячену Софії Київській статтю П. Одарченка, опубліковану в 1967 р. у журналі «Рідна церква» - виданні УАПЦ у діаспорі (США). Він писав, що до війни, коли останки князя були повернені з Ленінграда в Київ, комуністична влада доручила сторожу Софійського собору їх закопати, проте той не послухався, а поклав їх у скриньку і заховав. Під час окупації сторож передав скриньку з останками керівнику УАПЦ архієпископу Никанору, який зберігав їх у шафі. У жовтні 1943 р., перед відступом німців з міста, майор Пауль фон Денбах (сотник української армії Павло Дмитренко, який, імовірно, походив з «фольксдойче»), вивіз скриньку з мощами до Варшави, де передав її архієпископу Краківському і Лемківському Палладію. Останній вивіз кості Ярослава до Америки і вони, на думку Одарченка, «і по цей день», тобто на 1967 рік, зберігалися у Палладія. Одарченко вважав, що «така велика реліквія повинна знаходитися не в приватних руках», а «в Церкві-Пам’ятнику в Бавн Бруку». Певно, саме Палладія мав на увазі і Огієнко, коли обурювався привласненням ним святині усього українського народу.

Пошук нами свідків серед представників української діаспори дав результати, вони гаряче відгукнулися. Виявляється, українці діаспори, починаючи з повоєнної пори, вельми переймалися долею останків Ярослава, з вуст у вуста передаючи інформацію, якою володіли. Пан Петро Матула, який мешкає у Вашингтоні, навів свою розмову з п. Галиною Петренко, яка наприкінці війни опинилася в Аугсбурзі, де зібралося чимало українських емігрантів. Інтелігенція влаштовувала там цікаві лекції, п. Галина слухала їх. Вона добре пам’ятає доповідь Олекси Повстенка, директора Софійського заповідника в 1941 – 1943 рр. Коли виринуло питання про мощі Ярослава, Повстенко завірив присутніх: «вони з нами», проте на додаткові питання відповів, що не може сказати, де саме, але їх вивезли. П. Матула також повідомив, що проблема кісток Ярослава викликала в діаспорі ціле листування, прилюдно обговорювалася, і в цьому були заангажовані письменник Іван Багряний, адвокати, священики, було навіть складено протокол, у кого ті кості зберігаються.

Надійшов до заповідника і надзвичайно цінний лист зі США від п. Михайла Гереця. Він навів розповідь свого знайомого В’ячеслава Вишневського (сина померлого в 1968 р. священика Володимира Вишневського – секретаря архієпископа Никанора) про те, як незадовго до звільнення Києва сюди на прохання владики Никанора приїхав полковник німецької жандармерії, який вивіз звідси його речі, а також ікону Миколи Мокрого і останки Ярослава. Зі слів свого батька В’ячеслав Вишневський пригадував, що цей полковник знав українську мову, і його прізвище закінчувалося на «енко», хоча німці вважали його чистокровним арійцем (мова вочевидь іде про майора Пауля фон Денбаха – Павла Дмитренка). Коли цей офіцер повернувся до місця, де стояв ешелон з біженцями, серед яких був архієпископ Никанор, то поїзд уже поїхав. Діставшись Польщі, полковник передав ікону і останки православному архієпископу Палладію, який потому виїхав у Німеччину, звідки емігрував у США. У Нью Йорку Палладій згодом передав останки на збереження священику Івану Ткачуку. Той жив тоді на Манхеттені, а останки князя зберігав у себе під койкою. Ткачук помер у 1990 р., обидві його дочки вийшли заміж, змінили прізвище, де вони зараз – невідомо.

Пан Герець, провівши власний розшук, припускає, що о. І. Ткачук, який перейшов під юрисдикцію УПЦ в США, повернув останки Палладієві, а той помістив їх у своїй кафедрі – церкві Св. Трійці в Брукліні (Нью-Йорк), де зараз знаходиться ікона Миколи Мокрого. У квітні 2010 р. п. Герець зустрічався з настоятелем цього храму о. Володимиром Вронським, але той аж ніяк не підтримав розмову про зникнення останків Ярослава, натомість «критично висловлювався про теперішню владу в Україні». Як вважає п. Герець, «поки що на його співпрацю у відшуканні останків Ярослава Мудрого розраховувати не можна…»

Ми отримали листа і від Ніни Булавицької, яка в 1941 – 1943 рр. була секретарем директора Софійського музею О. Повстенка. Виявляється, вона теж знала, що останки Ярослава потрапили до Америки. Десь у 1988 р., коли академік П. Толочко був у Гамільтоні (Канада), він виступав там з доповіддю, і п. Булавицька повідомила йому, що кістяк Ярослава у США або в Канаді, але п. Толочко «навіть розсердився, бо, каже, що він сам був при тому як привезені з Ленінграду останки вкладали назад до саркофага. Я й заспокоїлася – він певно знає ліпше від мене». Також Булавицька повідомила нам, що за часів горбачовської перебудови вона кілька разів приїздила до Києва, відвідувала заповідник, де розповіла п. І. Тоцькій, що кістки Ярослава знаходяться в Америці, потім листувалася з нею, але її інформацію, на жаль, не було взято до уваги і не оприлюднено. До речі, у згаданому інтерв’ю газеті «Факты» І. Тоцька говорить, що в 1970-ті рр., вже будучи заступником директора заповідника, вона вперше почула, що останки Ярослава знаходяться в США. Це сталося під час її екскурсії для групи українців зі США, серед яких була Н. Булавицька. За словами Тоцької, «коллеги посоветовали не относиться к этому серьезно». Проте жоден з тих, хто нині працює в заповіднику, нічого про це раніше не чув, хоча дехто з нас працював і чимало спілкувався з Тоцькою. Тобто інформацію було нею «поховано».

Зібравши всі ці свідчення, ми надали пояснювальну записку Міністру Мінрегіонбуду України, який, у свою чергу, звернувся до Кабміну з пропозицією здійснити пошук останків Ярослава Мудрого. За урядовим дорученням, в Українському інституті національної пам’яті відбулася нарада, яка ухвалила продовжити пошук кістяка Ярослава Мудрого за кордоном та всіляко сприяти генеральному директорові Національного заповідника «Софія Київська» Н. Куковальській в організації проведення пошуку в США. Відтак наприкінці квітня 2010 р. Н. Куковальська побувала в США, де для отримання достовірної інформації щодо місцезнаходження останків Ярослава здійснила візит до резиденції УПЦ у США. У цьому їй надало активну підтримку посольство України в США. Там Н. Куковальська мала зустріч з представниками УПЦ, серед них – з архієпископом Антонієм, який є заступником Голови УПЦ у США. Він підтвердив припущення, що останки Ярослава зберігаються у церкві Св. Трійці у Нью-Йорку. На жаль, о. Володимир Вронський на контакт у цьому питанні знову не пішов.

З огляду на віднайдену інформацію, Національний заповідник «Софія Київська» та Мінрегіонбуд України звернулися до Кабміну та Адміністрації Президента України з проханням ініціювати процедуру повернення ікони Миколи Мокрого та останків Ярослава Мудрого до України, у Софію Київську, звідки їх було вивезено за океан.

Одночасно з пошуком останків Ярослава відбувалося дослідження жіночого кістяка з гробниці. Його піддали рентгенологічному, анатомічному та антропологічному дослідженням. Було зроблено томографію та сканування, що дасть можливість відтворити зовнішність похованої особи і зробити об’ємну модель її кістяка. Медико-антропологічна експертиза, проведена під керівництвом д.і.н., професора Сергія Середи і д. мед. н., проф. Бориса Михайличенка, встановила, що череп належав жінці 45 – 55 років, яку за комплексом краніологічних ознак можна віднести до кола північних європеоїдів. Разом з тим, остаточне вирішення статі цієї особи стане можливим після проведення додаткових досліджень із залученням сучасних методів аналізу ДНК. Експерти відзначають значну дисгармонію між масивною будовою черепа і відносно грацильною будовою кісток скелета. Виявлено також певну невідповідність між віковими фізичними та патологічними характеристиками поясу верхніх та нижніх кінцівок, для з’ясування причин якої дослідження слід продовжити із застосуванням новітніх наукових методик.

Тож за 2009 – 2010 рр. здійснено значний за обсягом комплекс досліджень останків з саркофага, а також проведено велику пошукову роботу зі з’ясування місцезнаходження останків Ярослава. Якби в 2009 р. саркофаг не відкрили, можна було назавжди втратити цю безцінну реліквію, бо вже майже не залишилося живих свідків її зникнення та перевезення до США. На разі, відкривається перспектива повернути не лише останки Ярослава, але й чудотворну ікону Миколи Мокрого. Тож необхідно провести організаційно-дипломатичну роботу з повернення цих національних святинь до України. Працюючи в заповіднику ми весь час переймалися цим питанням, навіть порушували його перед керівництвом держави, було навіть розпорядження Президента, направлене до керівних органів щодо подальшого пошуку і повернення останків Ярослава, проте, на жаль, далі бюрократичної тяганини справа у чиновників не пішла. А тепер вони хочуть грошей, а нинішнє керівництво заповідника – аби від нього відчепилися, бо йому це не треба, у нього інші зацікавлення.

Колишні співробітники заповідника